Вхід Головна Мій профіль Вихід

CАЙТ УЧИТЕ
ЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ,
ЛІТЕРАТУРИ та ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ,
заступника директора з НВР
Слов'янської ЗОШ І-ІІІ ст. 15

ЄФРЕМОВОЇ МАРИНИ МИКОЛАЇВНИ

Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Сьогодні в Україні
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Конкурси
Сайт Сайт
Про погоду
Погода в Україні
Моя планета
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

На допомогу учню

Головна » 2011 » Листопад » 13 » Оповідання про Прохора чорноризця
15:06
Оповідання про Прохора чорноризця

Про Прохора чорноризця, которий, з молитвою, із трави, що називається лободою, пік хліб, і з попелу сіль [робив]

Слово 31 1

     Чоловіколюбець Бог на всі часи і літа провидить [долю] роду людського та користь дарує творінням Своїм згідно зі Своїм бажанням. Чекаючи нашого покаяння, наводить на нас: іноді - голод, Іноді ж війни - за неуправство нинішнього властителя. Цим бо навертає Владика наше людське недбальство на добродійство, [змушує] пам'ятати справи негідні, бо, хто робить погані й негідні справи - задля наших гріхів віддані будуть поганим та немилостивим властителям. Але й ті не уникнуть суду: суд бо без милости [належить] немилостивому.

    Було бо [це] в дні княжіння Святополкового в Києві 2. Багато насильства людям вчинив Святополк - доми бо знатні до ноги без вини викорінивши, майно численне відняв. Задля цього попустив Господь поганим силу мати над ним, і були битви численні з половцями, а до того ж і котора була в ті часи, голод сильний і бідність велика в усій Руській землі.

     У ті дні прийшов якийсь чоловік зі Смоленська до ігумена Іоана, бажаючи стати монахом, якого і постриг [ігумен], Прохором його назвавши. Цей же, ставши чорноризцем, віддав себе в послух і воздержання безмірне, так, що й хліб у себе відібрав. Збирав лободу і, своїми руками розтираючи, хліб собі робив. І цим харчувався. І такого [харчу] готував на рік, і наступного літа теж заготовляв, так, що достатньо йому було [і] без хліба протягом усього життя свого 3. І, бачачи терпіння його та велике воздержання, Господь перетворив йому гіркоту ту в солодощі, і по печалі була йому радість, за сказаним: "Увечері буде плач, а ранком - радість" 4. І задля того прозваний був Лебедником, бо ніколи хліба не попробував, крім проскури, ні овочів ніяких, ні напоїв, але тільки лободу та воду, як про те й вище сказано. Цей же не печалився ніколи, але завжди радісно служив Господові. І не боявся ніколи наближення війни, оскільки було житіє його, як одного із птахів - не набув бо ні маєтків, ні житниць, де зберігав добро своє. Цей [уже] не скаже, як багатий: "Душе, маєш багато доброго, що лежить на багато літ: їж, пий, веселися!" 5. Іншого бо не мав, крім лободи, але й це готував тільки на наступний рік, кажучи до себе: "Чоловіче! Цієї ночі душу твою заберуть від тебе янголи, а заготовлена лобода кому буде?" 6. І цей на ділі виконував Господом речене слово: "Погляньте на птахів небесних, що ні сіють, ні жнуть, ні до житниці збирають, але Отець Ваш Небесний харчує їх" 7. Це ревно роблячи, сей преподобний Прохор легко обходив місця, де росла лобода, та звідтіля на своїх плечах, як на крилах, [її] в монастир приносячи, собі на їжу готував: на незораній землі несіяний харч був для нього. Голод же великий настав і голодна смерть чигала на всіх людей, блаженний же справи своєї дотримувався, збираючи лободу. Його побачив якийсь чоловік, як збирав лободу, [і] почав і той збирати лободу: для себе і своїх домашніх, аби тим прохарчуватися в голодний час. Цей же блаженний більше помножив [збирання] лободи на харч, і більшу працю собі творив у ті дні, збираючи таке зілля, як же і раніше казав, і своїми руками розтираючи, робив хліб та роздавав бідним і тим, що від голоду знемагали. Багато тоді до нього приходили в голодний час - він же всім роздавав, і всім солодким здавався [той хліб], ніби з медом був, і дехто не так хотів хліба, як від рук цього блаженного сотворений із дивовижного зілля скуштувати. Кому бо давав з благословінням, то світлим і чистим здавався, і солодкий був хліб; коли ж хто брав потай, відчував, що хліб,- як полин. Один бо з братів таємно вкрав хліба, [аби] без того повеління з'їсти, І не міг їсти, оскільки став у руках його, як полин, і гірким здавався у надміру. І так ставалося багато разів. Соромився ж, [і] від сорому не міг повідати блаженному про свій гріх. Голодним же буріли, і не мігши терпіти потреби природної, бачачи смерть перед очима своїми, прийшов до Іоана-ігумена, оповідаючи те, що сталося, [і] пробачення просячи за свій гріх. Ігумен же, не повіривши сказаному, повелів іншому братові це сотворити: потай хліба взяти, аби достеменно зрозуміти, чи справді так є. І принесений був хліб, і вийшло так само, як і оповідав брат, який украв. І не міг ніхто скуштувати його через гіркоту. Коли ж цей [хліб] ще був у руках його, послав ігумен попросити хліба. "Та з його рук,- каже,- візьміть, а йдучи від нього, і другий хліб украдіть". Ці ж принесли. Вкрадений хліб перед ними змінився і був, немов земля, гіркий, як і перший; а хліб, взятий із рук його,- був світлим і ніби мед. І, як відбулося це чудо, прославився цей муж повсюди, і багатьох прогодував голодних, і багатьом на користь був.

     Коли Святополк з Давидом битву почали за Василькову сліпоту, якого осліпив Святополк, послухавши Давида Ігоревича,- з Володарем і самим Васильком 8, і не пустили купців із Галича, ні лодій із Перемишля - не було солі по всій Руській землі. Такі неуправства були, до того ж і грабунок беззаконний, як і пророк каже: "З'їдають людей своїх замість хліба, Господа не закликаючи" 9. І можна було бачити тодішніх людей у великій печалі, і знемогли [вони] від голоду та війни - і не мали ні пшениці, ні навіть солі, аби чимось нестачу перебути. Блаженний же Прохір тоді, маючи [вже] келію свою, і зібравши безліч попелу з усіх келій, [так], що не знав про те ніхто, роздавав це тим, хто приходив, і всім була чиста сіль, молитвами його. І скільки роздавав, стільки помножувалося. І нічого не брав [за те], але дарма всім подавав - скільки хто хотів. І не лише монастиреві доволі було, але й миряни до нього приходили, досхочу беручи потрібне сім'ям своїм. І видимо занепадало Торжище, монастир же був повний тими, хто приходив по сіль, І цьому позаздрили продавці солі, [оскільки] не вдалося отримати бажаного. Думали собі в ті дні багатства великого набути на солі. На їхній [превеликий] жаль, що дорого продавалося - по дві голови за куну, нині ж - по 10 [збували], і ніхто не брав. І усі продавці солі, зібравшись, прийшли до Святополка і натравили на мниха, кажучи: "Прохір, чернець Печерський, забрав у нас багатство велике - дає сіль безборонно всім, хто до нього приходить, ми ж збідніли". Князь же, бажаючи їм догодити, інше про себе намислив: аби існуючий заколот серед них пригасити, собі ж багатства набути. Цей задум маючи в голові своїй, обговорив зі своїми радниками велику ціну солі, яку, взявши у мниха, сам продавати буде. Тоді заколотникам тим обіцяв, говорячи: "Задля вас пограблю чернеця", а сам маючи на думці набуття багатства. Цим же бажаючи трохи вгодити їм, [натомість] же велику перепону їм творячи. Заздрість бо не дає [себе] пересилити, аби корисне [будь-кому] сотворити. Посилає ж князь, аби взяли сіль усю у мниха. Привезена ж була сіль. І прийшов князь із тими заколотниками, які намовили [його] на блаженного, бажаючи бачити її. І всі побачили очима своїми попіл! Довго ж дивувалися: "Що, кажуть,- це буде?" І не знали, що думати. Бажаючи ж достеменно побачити, що буде [з] цією справою, [князь], проте ж, повелів його зберегти до 3-х днів, аби зрозуміти істину. Одному ж повеліли скуштувати, і виявився попіл на вустах його.

     Приходило ж, зазвичай, безліч народу [до Печерського монастиря], бажаючи взяти солі у блаженного, і, побачивши пограбування старця, поверталося з порожніми руками, проклинаючи того, хто сотворив це. Блаженний же каже їм: "Коли викинута буде, тоді, пішовши, розбирайте її". Князь же, тримавши її до 3-х днів, повелів поночі висипати її. Як висипаний був попіл, і негайно перетворився на сіль. І її побачивши, міські жителі, прийшовши, розібрали сіль. І як це дивовижне чудо сталося - вжахнувся винуватець насильства: не міг приховати [тієї] речі, оскільки усі міські жителі його свідками були. І почав досліджувати, що сталося. Тоді оповіли князеві іншу річ, яку сотворив блаженний, годуючи лободою безліч народу, і в устах їхніх хліб солодким бував; деякі ж взяли одну хлібину без його благословіння, і виявився [той], мов земля, і гіркий, ніби полин в устах їхніх. Це почувши, князь засоромився скоєного, і пішов у монастир до ігумена Іоана та покаявся йому. Був бо спершу ворогував із ним, оскільки [ігумен] викривав його зажерливість до багатства й насильства. Схопивши його, Святополк до Турова ув'язнив, і якби Володимир Мономах за нього не заступився,- [там би й лишався]. Злякавшись же втручання того, Святополк швидко повернув із честю ігумена до Печерського монастиря 10.

    Задля цього чуда вельми полюбив [князь] монастир Святої Богородиці [Печерський] та святих отців Антонія і Феодосія. Чорноризця ж Прохора звідтоді вельми шанував і блажив, знаючи, що той воістину рабом Божим е. Перед Богом присягся з того часу не сотворити насильства нікому. Ще ж, і це слово потвердив до того [Прохора] князь: "Якщо я, за промислом Божим, раніше від тебе відійду зі світу цього,- ти своїми руками в домовину поклади мене, аби цим явилася на мені незлобивість твоя. Якщо ж ти раніше від мене преставишся й підеш до Непідкупного Судді, то я на плечах своїх до печери внесу тебе, щоби задля того Господь подав мені прощення за численні сотворені мною перед тобою гріхи", І, це сказавши, пішов од нього.

    Блаженний же Прохір багато літ прожив у доброму сповіданні, богоугодному, чистому й бездоганному житії. По цьому розхворівся святий, князь же на війні був. Тоді святий послання посилає до нього, говорячи: "Наближається час відходу мого з тіла; коли хочеш - прийди; прощення отримаєш і здійсниш обіцянку свою, аби отримати воздаяння від Бога. І своїми руками покладеш мене в домовину. Нині бо чекаю твого приходу, якщо ж пробавишся, і я відійду - не так вийде тобі на війні, як коли прийдеш ти до мене", І, це почувши, Святополк негайно розпустив воїнів і невдовзі прийшов до блаженного. Преподобний же, чимало повчивши князя про милостиню та про майбутній Суд, і про вічне життя, і про безкінечні муки; давши йому благословіння й прощення [гріхів], і, цілувавши весь почт княжий, підніс руки догори і віддав душу [свою Богу]. Князь же взяв [тіло] святого старця і поніс його до печери, і своїми руками в домовину поклав.

      І по похованні блаженного пішов на війну, і велику перемогу отримав над безбожними агарянами, і полонив усю землю їхню, і привів їх до своєї землі. Це бо була проречена преподобним, Богом дарована перемога в Руській землі 11. І звідтоді Святополк, коли ходив на рать чи на лови, приходив до монастиря з подякою поклонитися Святій Богородиці і гробу Феодосієву, і заходив у печеру до святого Антонія і блаженного Прохора, і, всім преподобним отцям поклонившись, ішов своєю дорогою. 1 добре жило Богом опікуване князівство його. Сам свідком бувши, ясно сповідував чудеса та знамення преславного Прохора й інших преподобних, і з ними та отримають всі милість во Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж слава з Отцем і зі Святим Духом, нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Примітки

1. Ця оповідь - літописного походження. "Нельзя не признавать, что рассказ Поликарпа цельнее, чем сообщение "Повести временньїх лет": прилежание Святополка к Печерскому монастырю поставлено в причинную связь с благосповением Прохора, даровавшим Святополку победу; в "Повести временных лет" остается невыясненным, почему Святополк после победы у Лубен посетил Печерскую обитель, почему братия могла приписать эту победу именно молитвам св. обители и почему именно в этом случае летописец говорит об обычном прилежании Святополка к Печерскому монастырю" \226, с. 49\. Нижче у примітках нами наведено залишки тексту цієї статті в авторській редакції "Повісті", збережені в Густинському літописі. Проте, як видно з житія, писання прп. Нестора оповідало про тріумфальну перемогу обителі над київським князем набагато ширше. Історикам для обґрунтування тої чи іншої теорії притаманно іноді приписувати апографам та літописцям якусь надзвичайну фантазію та унікальне "політичне мислення". Жодна письменницька уява не може зрівнятися з фантазією вченого, якому будь-що треба витягти з давнього тексту потрібне йому "раціональне зерно". Ми вже мали справу з такими "високонауковими концепціями" під час коментування житія св. Микити, коли невинна згадка про Старий Завіт "дала можливість" панові Барацу "перетворити" Печерський монастир ледь не на іудейську общину. Нижче приводимо ще один унікальний за своєю одіозністю "висновок" - на цей раз стосовно прп. Прохора: «Бели очистить этот рассказ от сказочных подробностей о спадком хлебе из лебеды и пепле, благодатию свыше обращавшемся в соль, перед нами останется тот исторический факт, что Печерский монастырь снабжал беднейшие слои киевского населення мукой (по-видимому, не без посторонней примеси) и сопью, чем и приобрел богатства, возбудившие зависть князя Святополка Изяславича... Этим воспопьзовались конкуренти монастыря, торговцы солью (получавшейся тогда из нынешней Галиции), по-видимому, совершенно вытесненные монастырем с рынка: они добились от князя запрещения монастырской торговий. Автор-монах инсинуирует, что сделали они это с целью установить монопольные цены на соль... Но и помимо этого протест мепкого торгового капитала против зарождавшегося крупного, в лице монастырей, бып слишком понятен. Святополк же, сам весьма типичньїй представитель "первоначального накопления", вступипся за мепких торговцев не бескорыстно, а с вполне определенной целью: заставить монастырь поделиться с ним барышами, чего, по-видимому, и достиг»\157а, с. 88\. "Дослідника", як видно, найменше цікавить, що чудо - єдине, що може пояснити те, чому ворожість Святополка до Печерського монастиря раптом перетворилась у таку жагучу любов. Та чого не зробиш, коли треба побачити у феодальному можновладцеві "типичного представителя первоначального накопления". До речі, як видно далі з оповіді про брата, який украв хліб - в Печерському монастирі під час голоду теж не було великої ситості.

2. ...в дні княжіння Святополкового в Києві... Йдеться про Святопопка-Михаїла Ізяславовича, сина київського князя Ізяслава і внука Ярослава Мудрого (1050-1113). Київський князь з 1093 по 1113 р.

3. Спекти хліб із самої лише сушеної лободи не можна. Її, як і будь-який інший харчовий додаток, можна лише додати в борошно, та й то небагато. Наразі, зовсім обійтися без культурних злаків можна лише, використавши відповідні дикоростучі, або, на крайній випадок, певні клубні та плоди (бажано, з додатком борошна зі злаків). Найбільш вірогідним видається використання жолудів (дубів навколо Лаври чимало росте і сьогодні). Проте, можливо, святий використовував певну борошняну суміш, до складу якої входили різноманітні дикоростучі їстівні рослини. Не можна також повністю виключити і можливість того, що слово "лобода" в лексиці прп. Нестора (можливо в монастирському слензі) означало не ту рослину, яку ми називаємо цим словом нині.

4. "Бо на хвилину гнів його, паска ж його- поки життя. Увечері плач завітає, а вранці радість" \Пс. XXIX, 6\.

5. "...Душе моя! Маєш добра багато в запасі на багато років! Спочивай собі, їж, пий, веселися!" \Лука XII, 19\.

6. Автор перефразовує Євангельські слова. Див. прим. 83 до слова 8.

7. Див. прим. 95 до слова 8.

8. ...Коли Святопалк з Давидом битву почали за Василькову сліпоту, якого осліпив Святополк, послухавши Давида Ігоревчча,- з Володарем і самим Васильком... Василько був осліплений 7.XI. 1097 р., що стало першопочатком дворічних которів, у які були втягнуті всі можновладці Русі.

9. "Невже не схаменуться всі ті пиходГЇ, що поїдають мій народ, наче б то хліб їли? Вони Господа не призивають?" \Пс. XIII, 4\.

10. Саме на підставі цієї фрази О. О. Шахматов і приписав літописне зведення 1093 року ігуменові Іоану, оскільки політичне вістря цього твору було явно спрямоване на викриття князівської "неправди". Насонов вважав, що замирення Печерського монастиря з князем сталося між 1096-1097 рр, і 1107 роком \125, с. 60\. Проте, згадка про події по осліпленні Василька веде нас до більш точної дати - з середини 6605 р. і, можливо, до середини 6606, що, згідно з сучасною хронологією припадає на кінець 1097-1098 рр. Діяння прп. Прохора справили на князя надзвичайне враження - з недавнього гонителя він перетворився на палкого адепта обителі. Це, до речі, є досить вагомим психологічним арґументом на підтвердження правдивості повідомлень Патерика. Бо коли припустити, що ніяких чудес не було - що ж тоді вплинуло на Святополка - людину не схильну ні до докорів сумління, ні до містики? Мабуть, по тому Печерський монастир вперше отримав певну незалежність від Київського митрополита, а наступний ігумен Феоктист навіть згадується в писемних джерелах із титулом "архимандрита". На думку М. Д. Присьолкова, "несомненно, что по примеру Афона, монастырь был изьят из ведення митрополита й сделан княжим монастырем. В связи с этим начальник монастыря попучает новый титул, какого еще не имел ни один начальник монастыря в Руси (архимандрит). Несомненно, монастырь теперь получал необходимые средства из княжеских рук" \167, с. 36\. З цією думкою не можна загалом не погодитися, хоча, звичайно, вона не є "несомненной". Печерський монастир справді користувався і політичними, і, можливо, економічними вигодами князівської прихильності, але домінував у їхній "дружбі" не Святополк, а монастир.

11. Прп. Прохір помер, імовірно, 1 107 року. У нині існуючому тексті "Повісті минулих літ" під цим роком описаний похід на половців: "В літо 6615 (1107), індикта.., кругу місячного 4 літа, а сонячного круга 8 літа. ...Того ж місяця [травня - І. Ж.] воював Боняк і зайняв коней біля Переяслава. Того року прийшли Боняк І Шарукан старий, і інші князі численні, і стали коло Лубен. Святопопк же і Володимир, і Олег Святославович, Мстислав Вячеславович, Ярополк пішли на половців до Лубен, І о 6 годині дня кинулися через Сулу, кликнувши [до наступу] на них. Половці ж, вжахнувшись, від страху не могли і стяга поставити, але побігли, хапаючи коней, а інші піші побігли. Наші ж почали сікти, женучи їх, а інших полонити, і гнали їх ледь не до Хорола. Убили ж Газа, Бонякового брата, а Сугла захопили І брата його, а Шарукан ледве втік. Покинув майно своє, яке взяли руські воїни місяця серпня у 12 день і повернулися назад з перемогою великою. Святополк же прийшов до Печерського монастиря на заутреню в [день] Успіння Святої Богородиці, і братію цілував і з радістю великою говорив, що вороги наші переможені були за молитвами Святої Богородиці і святого отця нашого Феодосія" \227, с. 328-329\. "Завдяки" правкам, зробленим Сильвестром, нині з тексту не зрозуміло, чому цей переможний похід князь пов'язував саме з Печерським монастирем, а тому редактору довелося внести пояснення: "Такий бо звичай мав Святополк: коли йшов на війну, чи в Інше місце, ніколи [не пішов не] поклонившись гробу Феодосієвому і молитву [не] взявши в ігумена тутешнього. [І] тоді [тільки] йшов у дорогу свою..." \Там само\. Одначе, про справжню причину приходу князя дізнаємося не лише з Патерика, а й з Густинського літопису, де є не вихолощений (хоча і скорочений) опис подій: «., .і пішов на половців. І ось преподобний Прохір прислав до Святополка, оповідаючи йому про [скоре] преставлення своє і звучи його до себе, аби прийшов і виконав обіт свій: "що покладе тіло моє в печері". Святополк же, негайно залишивши своїх, повернувся до Печерського монастиря, де преподобний Прохір навчив його боятися Бога і ласкавості до людей та іншого, і благословив його, і обіцяв йому перемогу над ворогами, і так преставився у Господі. Святополк же, за обіцянкою своєю, сам поніс до печери тіло преподобного Прохора, і поховав його з честю, і повернувся до своїх воїнів у військо... ...Ця ж перемога над поганими дарована тоді Святопопку молитвами преподобного отця нашого Прохора...» \51, с. 287-288\.

Категорія: Українська література | Переглядів: 20183 | Додав: efremova-marina | Рейтинг: 4.1/18
Всього коментарів: 0
Звіримо час

Думки відомих
Пошук
Корисні посилання
СайтМетодсоветОсвітній порталПереводчик онлайн�������-����
Відеоуроки
Сайт Сайт
Copyright MyCorp © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz