Літературна доля
Піднесена античними критиками «Іліада» в середні віки була абсолютно
невідома європейському Заходу, який черпав свої відомості про Троянську війну (наприклад, «Роман про Трою» Бенуа де Сент-Мора, 12 століття)
з набагато пізніших латинських джерел (Діктіс, Дарес,
короткий парафраз Бебія Італіка — «Латинська імперія»,
приписувана в середні віки фіванцю Піндару). Безпосереднє знайомство із Гомером
збереглося лише у візантійців. В Італії «Іліада» вперше стає відомою у другій половині 14 ст. (Петрарка, Бокаччо), але знайомство це набуває історико-літературної
значимості лише з кінця 15 ст. в епоху виникнення лицарської поеми Боярдо та Аріосто. Посилання на «Іліаду» і на знову відому на початку
16 ст. «Поетику» Аристотеля відіграють важливу роль у полеміці католицької
реакції проти лицарської поеми і у формулюванні гасла «єдності» епічної поеми.
Торквато Тассо широко користовує «Іліаду» у
«Звільненні Єрусалиму» (1575),
особливо у пізній редакції поеми — «Завойований Єрусалим» (1593), а також у своїх
теоретичних «Роздумах про поетичне мистецтво». Однак для придворного
суспільства епохи абсолютизму і католицької реакції «Іліада» виявилась
недостатньо «пристойною» і «величною» через неповажне відношення до богів і
героїв, грубий стиль, «низькі» порівняння, недостойні епічної поеми. Так, жоден
з перекладачів «Іліади» до середини 18 ст. не наважувався передати момент, де Аякс
порівнюється із впертим віслюком. Також часто нарікали на численні перебільшення, ретардації, відступи, відсутність єдності в поемі. Епічна
поема імператорського Риму «Енеїда» Вергілія видавалася більш пристойною і коректною. Віда та
Скалігер навіть сформулювали стереотип про те, що Вергілій вище Гомера, який
залишався панівним і в добу французького класицизму. Різкій критиці «Іліаду» піддавали Тассоні (1601), Демаре (1670), Шарль Перро (1687) — зачинателя відомого
«суперечки давніх і сучасних».
Від уваги критиків 16-17 століть не сховалися численні протиріччя сюжетної
лінії поеми. Проте Д'Обіньяк у своїй праці «Академічні припущення або
міркування про Іліаду» (написана близько 1664 р.,
надрукована у 1715
році) висловив вже думку про те, що «Іліаду» складена із самостійних віршів
різних авторів. В Англії, де положення класичної поетики ніколи не користувалися
особливим визнанням, «Іліада», з якої були добре знайомі Спенсер і Мільтон, цінувалась набагато більш високо
саме як природний твір генія (також Драйден, Аддісон, Поп). Ця оцінка тільки
підвищилась, коли нова буржуазна течія в літературі 18 ст. створила інтерес до
примітивної «народної поезії» (староанглійські балади, «Оссіан»).
Німецький письменник і мислитель Йоганн Готфрид Гердер першим зауважив
грандіозне значення поеми, визначив Гомера
як «народного поета» («Голоси народів», 1778 рік) та звеличував
«Іліаду» за панівнуючі в ній настрої радості та гуманності. Уявлення про
стихійний «органічний» розвиток народної поезії поставило чітку грань між
поемами Гомера (в цей час створюється теорія Вольфа) і «штучним» епосом
Вергілія, Тассо
та ін. Це докорінно змінило основну установку класичної поетики намагатись
відшувати в «Іліаді» правила героїчного епосу. Шиллер, читаючи Гомера, будує теорію «наївною поезії», в якій
мислення ще не відірвалося від безпосереднього переживання. Гете бажав на основі гомерівського
матеріалу епос «Ахіллеїду», спроба ця зберіглась донині уривками (1799). У добу романтизму «Іліада» високо цінується як виявлення грецького
національного духу. Проте вже в 19 — на початку 20 століття «Іліада»
втрачає літературну актуальність, її дієвість виявляється лише спорадично,
випадково.
Переклади українською
Українська література в справі перекладу Гомерових поем довгий час
відставала від інших слов'янських літератур. Вже на початку 19 століття
існували перелади «Іліади» Ф. Дмоховського (польською — на 1800 рік), Яна
Наєдли (чеською мовою — 1802 рік), М. І. Гнєдича
(російською — 1807—1829 рр.), Петра Паневського (сербсько-хорватською
мовою — 1832 рік). [1]
Першим опублікованим україномовним перекладом, «Іліади» став переклад Степана Васильовича Руданського,
виконаний впродовж 1862—1863 рр., перекладач назвав поему «Ільйонянкою».
Окремі частини друкувались у журналі Правда, повний же переклад був
опублікований у Львові 1903
року — через сорок років після завершення роботи над перекладом та через
тридцять років після смерті поета. Не була видано й повний переклад усих книг
«Іліади» О. О. Навроцького, члена Кирило-Мефодіївського братства,[2]
а також переклад 30-х років 19 ст., виконаний у Відні Ковшевичем. Пізніше шість книг «Іліади» були перекладені
українською мовою 1902—1903 рр. Петром Івановичем Ніщинським. Частковий
переклад поеми здійснив також Іван Якович Франко. 1978 року «Іліаду» переклав Борис Тен.
«Іліада» у мистецтві та літературі
Троянська війна була однією з найулюбленіших тем давньогрецьких письменників
та драматургів. Трилогія Есхіла
«Орестея» є своєрідним продовженням
«Іліади», оскільки описує життя Агамемнона після повернення додому з Трої.
Поема Роберта Браунінга «Розвиток»
розповідає про його дитячу зацікавленість сюжетом Іліади та захоплення епосом
як таким, а також піднімає питання авторства.
Вільям Шекспір використав сюжет Іліади як вихідний
матеріал для створення своєї п'єси «Троїл та Крессида», хоча
здебільшого заснованій на середньовічному сказнні про історію кохання Троїла,
сина царя Трої Пріама,
та Крессиди, дочки троянського ворога Кальхаса. П'єси, яку часто вважаєть
комедією, перевернула традиційні уявлення про події Троянської війни і
зобразила Ахілла як боягуза, а Аякса Теламоніда нерозумним, бездумним найманцем.
1954 року на Бродвеї був поставлений мюзикл «Золоте яблуко» за
лібретто Джона Тревілля Лату та на музику композитора Джерома Моросса як вільна
адаптація «Іліади» та Одіссеї, який зображував події життя Америки, штату
Вашингтон, у роки після Іспано-американської війни. Дія першого
акту мюзиклу розгорталась за мотивами Іліади, другого акту — за мотивами
Одіссеї.
1983 року
побачило світ оповідання Крісти Вольф «Кассандра»,
назване за імя дочки царя Трої Пріама.
Розповідь ведеться від першої особи про події напередодні вбивства Кассандри дружиною Агамемнона Клітемнестрою у Спарті. Це оповідання розкриває жіночий погляд на війну.
Оповідання «Кассандра» супроводжується чотирма ессе,
які Вольф представила пізніше на Франкфуртських поетичних читаннях. Ессе
здебільшого присвячені роздумам Вольф як письменниці, що намагається
переосмислити «Іліаду» під вливом вражень від прочинаного та від подорожі у
Грецію, яку вона здійснила одразу після прочитання поеми.
2003 року американський письменник-фантаст Ден Сіммонс опублікував роман під
назвою «Іліон», який згодом отримав премію Локус за підсумками
голосування читачів журналу «Локус» як кращий науково-популярний
фантастичний роман року.
2004 року глядачі
всього світу побачили адаптовану екранізацію Іліади «Троя» німецького режисера Вольфганга Петерсена. Роль
Ахілла виконав Бред Пітт, Паріса — Орландо Блум, Гектора — Ерік Бана, Одіссея — Шон Бін та Агамемнона — Брайан Кокс. Сюжет фільму лише
віддалено нагадує гомерівську версію. Усі надприродні істоти були навмисно
виключені зі сценарію, за винятком лише однієї сцени, коли Ахіллес бачиться зі
своєю матірю — німфою Фетідою. Проте ніяких натяків про її божественне походження у
фільмі немає, так само як і зовні Фетіда абсолютно ідентична зі звичайною жінкою. Незважаючи на
те, що картина викликала неоднозначну реакцію у кінокритиків, вона мала значний
комерційний успіх, особливо у закордонному прокаті. В США фільму
вдалось зібрати $133 млн., та $497 мільйонів по всьому світу, ставши 64-м
фільмом за сумаю касових зборів за всю історію кінематографа.
Примітки
- ↑ К.С.
Забарило Гомерова «Одіссея» та її місце у світовій літературі (1968)
- ↑ Нариси
з історії українського перекладу
Література
- Літературна
енциклопедія. Том 4. — М. — 1929 р.
- Пономарев
С. І. До видання изданию «Іліади» у перекладі Гнедича, 1866,
стр. 1—144.
- Тройский
И. М. Проблемы гомеровского эпоса, в кн.: Гомер.
Илиада, пер. Н. И. Гнедича, М. — Л., 1985.
- Сахарный Н.
Л.. Илиада. Архангельск, 1957; Лосев А. Ф., Гомер, М., 1960.
- Маркиш С.,
Гомер и его поэмы, М., 1962.
Посилання
|
