На допомогу вчителю

Мольєр — комедіограф, актор, театральний діяч. Провідні теми та художні особливості комедій Мольєра

     Слава Мольєра безсмертна, адже навіть серед видатних драматургів світу не багато таких, чиї п'єси ставили б упродовж майже чотирьох століть на всіх сценах світу. Але не забуваймо, що слава Мольєра — це лише частка тієї безсмертної слави, яку здобув французький театр XVII ст. в цілому.

     Як драматургія Кальдерона представляє театр бароко, так творчість Мольєра, зокрема його комедійні жанри, — театр класицизму.

     У французькій драматургії XVII ст. класицизм дістав найбільш яскравий і потужний вияв; це не в останню чергу було зумовлено тим, що саме театр, як мистецтво сценічне, мав найбільші можливості публічного впливу на маси, формуючи належним чином суспільну думку. Провідне місце серед жанрів французької драми посідала трагедія.
      Рух за створення «справжньої трагедії», тобто трагедії, в основу якої був би покладений закон трьох єдностей — часу, місця та дії, охопив французький театр починаючи з 30-х років XVII ст. «Батьком французької трагедії» по праву вважається П'єр Корнель (1606—1684). Його знаменита трагедія «Сід» (1637), написана на сюжет середньовічного іспанського епосу, стала подією загальнонаціонального значення і своєрідним еталоном художньої довершеності, породивши вислів: «прекрасно, як "Сід"». Класицистична концепція трагедії в її найбільш послідовній формі була також втілена в трагедіях Корнеля «Горацій» (1640), «Цінна, або Милосердя Августа» (1640), «Полієвкт» (1642), «Смерть Помпея» (1643), сюжети яких автор запозичив з давньоримської історії.

     Корнель започаткував французьку класицистичну трагедію, а Жан Расін (1639—1699) відіграв вирішальну роль у її становленні та подальшому розвитку.

     На сюжети античної історії Расін написав трагедії «Андромаха» (1667), «Береніка» (1670), «Мітрідат» (1673). Вершиною його творчого спадку вважається трагедія «Федра» (1677), яка інтерпретувала мотиви давньогрецької міфології.

     Всесвітньо відомий французький комедіограф Жан Батіст Мольєр, справжнє прізвище якого — Поклен, народився 15 січня 1622 р. в Парижі. Він походив з родини ремісників, яка вже кілька століть належала до цеху шпалерників.

     Спочатку родина Покленів жила в провінційному містечку Бове, з кінця XVI ст. — в Парижі, де дід майбутнього драматурга заснував власну шпалерну крамницю. Батько Мольєра, Жан Поклен, не тільки успішно продовжив цю справу, а й купив посаду придворного шпалерника, до якої тоді додавалось ще й почесне звання королівського камердинера. Жан Батіст, як старша дитина в родині, закономірно повинен був успадкувати батьківську справу, але, крім цього, батько хотів, щоб його діти здобули ще й дворянський титул. А його можна було отримати ставши суддею, посада якого надавала право так званого «дворянства мантії». Саме з цих міркувань Жан Поклен зробив усе, аби його первісток здобув найліпшу освіту. Після закінчення одного з найкращих на той час привілейованого Клермонського єзуїтського колежу та короткого курсу навчання в Орлеанському університеті Мольєр успішно здав іспити, необхідні для отримання звання ліценціата права, тобто нижчого вченого ступеня з 47
юриспруденції.

     15-літній Жан Батіст був приведений до присяги, обов'язкової для входження в цех шпалерників і отримання права на успадкування батьківської посади. Здавалося б, батько зробив усе, аби Жан Батіст став першим з Покленів, хто міг перетнути станову сходинку, що відкривала шлях династії шпалерників до більш високого і шанованого прошарку — буржуа. Та, на превеликий жаль батька, який втратив в особі сина можливість аристократичного продовження роду, і на щастя французької сцени, яка здобула в особі невдахи-шпалерника одного з найславетніших комедіографів світу, Жан Батіст Поклен несподівано для всіх обрав професію актора. Вигадавши собі сценічне ім'я Мольєр, він вступив у трупу акторів, разом з якими заснував театральний колектив «Блискучий театр». Однак і репертуар нового театру, і рівень майстерності його акторів виявилися недостатніми для того, аби гідно конкурувати з тогочасними професійними театральними колективами Парижа, відтак Блискучий театр швидко розпався, а сам Мольєр через борги театру навіть провів кілька днів у в'язниці. Втім гіркий досвід перших театральних спроб не позбавив Мольєра бажання продовжувати театральну кар'єру, і того ж 1645 р. він приєднується до мандрівної акторської трупи Шарля Дюфрена, з якою впродовж 1645—1658 рр. об'їздив майже всю Францію.

     Перші виступи мандрівного театру також не мали особливого успіху, та й сам Мольєр, який постійно намагався грати трагічних персонажів, за своїм обдаруванням і навіть зовнішністю, мало підходив на ці ролі. Довелося вчитися майстерності в колег, переймати досвід модних тоді італійських театрів, кардинально оновлювати жанровий репертуар, у якому трагедії дедалі більше поступаються місцем комедіям.
 
      Саме в жанрі комедії Мольєр знайшов себе, і невдовзі про його театр почала говорити вся Франція. Після тринадцяти років поневірянь театральною провінцією в 1658 р. Мольєр робить другу спробу завоювати паризьку сцену. В присутності самого короля Людовіка XIV був поставлений мольєрівський фарс «Закоханий лікар», який справив на монарха незабутнє враження. Наслідком цього стало не лише надання трупі Мольєра театрального приміщення палацу Пті-Бурбон і призначення щорічної пенсії у 1500 ліврів, а й постійна 48 прихильність короля, яка не раз виручатиме Мольєра зі скрутних ситуацій, причиною яких щоразу ставатимуть його гостра сатира і намагання тих, кого він висміював у своїх комедіях, знищити Мольєра і його театр. Для цього використовувались будь-які засоби: виселення під вигаданими приводами театру Мольєра з орендованого ним приміщення, заборона його п'єс, спроба моральної дискредитації, звинувачення у кровозмішному шлюбі і навіть заклики до прямої фізичної розправи — до спалення на вогнищі інквізиції.

     Тим часом одна за одною з'являлися нові комедії Мольєра, кожна з яких незмінно ставала визначною подією в театральному житті Франції. Виснажлива робота на сцені, де до останніх днів життя Мольєр виступав не лише як драматург, а і як актор, передчасна смерть дітей і друзів, зрештою, підірвали сили Мольєра, який, як тепер вважають, страждав на сухоти. Мольєрові стало зле просто на сцені, під час вистави його п'єси «Удавано хворий», у якій він, за іронією долі, і грав цього удавано хворого, вміло приховавши від глядачів свій справжній стан і догравши виставу до кінця. Але дійти самостійно до власної квартири він уже не зміг. 17 лютого 1673 р. через кілька годин після закінчення вистави Мольєр помер.

Цікаві факти із життя Мольєра
      1. За іронією долі майбутній драматург жив у будинку, який парижани називали «мавпячим». Піддашок його був прикрашений зображенням хвостатих мавпочок, які обривали плоди з апельсинових дерев. «Доброзичливці» казали, що нічого дивного немає в тому, що старший син шановного Поклена став блазнем. У майбутньому драматург не відмовився від мавп і на схилі віку, проектуючи свій герб, зобразив на ньому своїх хвостатих приятельок, які стерегли батьківський будинок. Точна адреса цього будинку не збереглася. За право називатися місцем народження Мольєра нині сперечаються дві паризькі вулиці — Сент-Оноре та Отей, на кожній з яких встановлено ідентичні меморіальні дошки з написом: «На цьому місці був будинок, в якому народився Мольєр».

     2. Мольєр був не тільки драматургом, а й геніальним актором. Він грав слуг, смішних буржуа, придворних блазнів, ревнивих чоловіків, інколи в одній виставі з'являвся в кількох ролях. Кожна спроба Мольєра виступити в ролі трагічного героя закінчувалася повним провалом, тоді як у комічному амплуа він завжди був не-перевершений. Як режисер Мольєр був дуже запальним, постійно нервував і лаяв акторів. М. Булгаков писав: «Він не вмів бути спокійним, бо театр завжди тримав його в напрузі. Він віддавався сцені всім серцем, бо тільки там він і жив».

     3. Паризький архієпископ заборонив ховати нерозкаяного Мольєра (за католицьким звичаєм акторові належало на смертному одрі покаятися в «гріхові» лицедійства). Навіть незважаючи на особисте втручання короля, Мольєра поховали на цвинтарі Святого Иосифа серед самовбивць і нехрещених. На могилу Мольєра поклали велику кам'яну плиту, на якій узимку жебраки й каліки розводили вогнище. Через це вона тріснула й згодом розвалилась. Лише через сто років драматурга було перепоховано на кладовищі Лашез, поряд з могилою Лафонтена, в саркофазі, піднятому над землею на чотирьох колонах.

Вислови Мольєра, що стали крилатими
Що б не казали, але в людині є щось дивовижне — таке, чого жоден вчений пояснити не в змозі.

Як приємно знати, що ти щось знаєш!

Вчений дурень — найгірший з дурнів.

Перед граматикою схиляються навіть королі.

Не знати кохання — це те саме, що й не жити.

Слово наполовину належить тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає.

«Король французької драматургії»

КОМЕДІЙНИЙ ТЕАТР МОЛЬЄРА

     До Мольєра серед драматичних жанрів французької сцени авторитет трагедії був священним. Тим більшим був тріумф Жана Батіста Мольєра — творця класичної французької комедії, яка рівнем своєї художньої довершеності не тільки ні в чому не поступалася трагедії, але багато в чому й перевершувала її, здобувши в особі її автора світову славу французькій сцені і породивши традиції, які й донині продовжують і розвивають провідні театри світу.

     «Ось він, — змальовував драматурга в романі «Життя пана де Мольєра» російський письменник Михайло Булгаков, — насмішкуватий і чарівний галл1, королівський комедіант і драматург! Ось він — в бронзовій перуці і з бронзовими бантами на черевиках! Ось він — король французької драматургії!»

  Драматургічний спадок Мольєра — це близько 40 п'єс, з яких по-справжньому визначними є не більше 15 п'єс. Втім і цієї кількості виявилось цілком достатньо, щоб забезпечити театру Мольєра світову славу.

     Жанрові пошуки. Коли Мольєр з трупою Блискучого театру розпочинав свою театральну діяльність, на паризькій сцені, зокрема в театрах двох головних конкурентів Мольєра — «Бургундському отелі» і «Театрі Маре», ставились п'єси, написані переважно в жанрах трагедії або пасторалі (віршованої драми, яка в барвах рожевого, ідилічного світосприйняття змальовувала витончені манери аристократичної верхівки). Спроби Мольєра з його колегами по Блискучому театру звернутися до цих двох жанрів закінчилися повним провалом. На відміну від столичної сцени, в провінційному французькому театрі домінували комічні жанри, розраховані на менш вибагливі, позбавлені аристократичної вишуканості естетичні смаки простих городян і селян. Коли Мольєр з мандрівною трупою Дюфрена почав виступати на провінційній сцені, особливо популярними в пересічних глядачів були жанри старофранцузького фарсу та італійської комедії дель арте.

     Фарс — середньовічний жанр, який виник у XII ст. як комічна, світського змісту вставка в антракті релігійної вистави, а пізніше (в XV ст.) відокремився в самостійну п'єсу, відмінними ознаками якої були: анекдотична основа сюжету; ексцентричний, яскравий характер сценічної дії; персонажі, що уособлювали узагальнені соціальні типи — хитрий слуга, невірна дружина, невдаха-студент, зануда-вчений, лікар-шарлатан тощо. Комедія дель арте була своєрідним італійським аналогом французького фарсу, але пізнішим за часом (середина XVI ст.) і відмінним за манерою виконання. Комедія дель арте не мала ані фіксованого, заздалегідь написаного тексту, ані заданого наперед, сталого сюжету й імпровізувалась акторами безпосередньо на сцені під час самої вистави, підпорядковуючись лише загальній сюжетній схемі твору та логіці визначеного нею конфлікту. Основою конфлікту було протистояння батьків і дітей, яке найчастіше виникало через те, що батьки, з різних причин, намагалися стати на перешкоді коханню дітей, а діти винахідливо обходили батьківську волю. Повторювана сюжетна основа комедії дель арте обумовила й фіксованість її персонажів. Персонажів комедії дель арте, яких зазвичай було від 10 до 12, називали масками, оскільки, по-перше, актори справді грали в масках, а, по-друге, кожна маска уособлювала собою певний соціальний або родинний тип людської поведінки (батьки, діти, слуги, лікарі, псевдовчені тощо), в межах якого актор міг вільно інтерпретувати ті або інші його характерні риси та ознаки.

     Перші спроби створити власні, оригінальні п'єси Мольєр розпочав, експериментуючи із жанром старофранцузького фарсу, на основі якого він писав так звані дивертисменти — невеличкі комічні вистави, що складалися з окремих сценок. Втім він досить швидко переконався, що ці його експерименти поступаються у професійній майстерності техніці імпровізаційної гри комедій дель арте, що їх ставили у французькій провінції мандрівні італійські театри. Мольєр почав використовувати у своїх п'єсах елементи італійської імпровізаційної техніки, але на сюжетному матеріалі тодішнього життя французького суспільства. Ця обставина виявилась настільки суттєвою, що поступово театр Мольєра почав випереджати за популярністю італійський. Але Мольєр пішов ще далі, намагаючись наблизити свої театральні експерименти до тих правил, які були визначені для драматичного твору теорією класицизму. Від невеличких, як правило, двох- або трьохчастинних п'єс він переходить до створення значних за обсягом (на 5 дій, як того вимагала теорія класицизму) віршових комедій з розгорнутою інтригою, з великою кількістю персонажів і різноманітними сюжетними сценами. Тоді ж Мольєр починає вводити до своїх комедій фіксований текст, що стало ознакою зародження професійного, авторського театру. Драматургічні пошуки Мольєра привели його до створення такої особливої форми комедії, як комедія балет; в ній поетичне слово поєднано з музикою і танцювальним мистецтвом.

     Висока комедія. Постійні експерименти з театральною формою і технікою гри, бажання бути сценічно переконливим, прагнення знайти свого глядача, невдачі, якими закінчувалися спроби Мольєра виявити себе в жанрі трагедії, і незмінний успіх, що супроводжував його експерименти з комедійним жанром, — усе це сприяло тому, що Мольєр створив новий жанр, який пізніше дістав назву високої комедії. Це художнє відкриття зробило революцію в театрі XVII ст. Новий жанр фактично синтезував трагедію і комедію шляхом перенесення високої моральної проблематики, притаманної тогочасній трагедії, до комічного сюже-52 ту. До Мольєра комедія зазвичай не ставила серйозних суспільних проблем і мала суто розважальну функцію, яку задовольняла, описуючи найчастіше комічні непорозуміння, що виникали в побутових (як правило, родинних) людських стосунках. Трагедія ж порушувала значні суспільні чи моральні проблеми, на кшталт суперечності між громадянським обов'язком та особистими інтересами людини, але змальовувала їх на матеріалі середньовічної або античної історії, віддаленому від проблем тогочасної Франції. Мольєр узяв від трагедії її інтерес до моральних аспектів людської поведінки і переніс цю проблематику у свої комедії, сюжети для яких брав із сучасного йому французького життя.

     «Завдання комедії, — писав Мольєр у передмові до своєї комедії "Тартюф", — полягає в тавруванні людських вад... Найблискучіші трактати на теми моралі часто справляють значно менший вплив, ніж сатира, бо ніщо не бере так людей за живе, як зображення їхніх недоліків. Піддаючи вади загальному висміюванню, ми завдаємо їм нищівного удару. Легко терпіти осуд, але глузування нестерпне. Декого не лякає, коли його вважатимуть злочинцем, але ніхто не хоче бути смішним...»

     Як і тогочасна трагедія, жанр високої комедії Мольєра містить усі характерні особливості класицистичного театру: композиційний поділ на 5 дій, дотримання закону трьох єдностей, чітке розмежування персонажів на позитивних і негативних з особливою увагою до якоїсь однієї риси характеру, яка постійно підкреслюється і гіперболізується.

     Звертання Мольєра до мотивів злободенної суспільної проблематики започатковує його комедія «Смішні манірниці», що вважається першою п'єсою, в якій Мольєр виявив себе як оригінальний і цілком сформований драматург. Дебютом в жанрі високої комедії стала п'єса Мольєра «Школа дружин». До найвищого злету творчої фантазії Мольєра відносять його п'єси «Сганарель, або Позірний рогоносець», «Школа чоловіків», «Дон Жуан, або Камінний гість», «Мізантроп», «Скупий», «Жорж Данден, або Обдурений чоловік», «Тартюф», «Міщанин-шляхтич», «Витівки Скапена», «Удавано хворий».

     Тематика комедій Мольєра. Тематика, до якої звертався Мольєр у своїй драматургічній творчості, надзвичайно широка і різноманітна, охоплює практично всі прошарки тогочасного французького суспільства і найболючіші питання практично 53 всіх сфер його життя — громадсько-політичного, релігійного, ^— професійного, сімейно-побутового. У своїх п'єсах Мольєр створює справжню галерею суспільних і загальнолюдських типів, енциклопедію людських недоліків, які викриває і таврує гострим пером сатирика.

     Дещо схематизуючи розмаїття мольєрівських комедій, їх можна поділити на три тематичні групи.

     1.    Комедії, в яких висміюються спотворені моральні уявлення та вади вищих прошарків французького суспільства: «Смішні манірниці» (1659), «Дон Жуан» (1664), «Мізантроп» (1666), «Скупий» (1668), «Жорж Данден» (1668), «Міщанин-шляхтич» (1670). Головними об'єктами сатири тут виступають дворяни та буржуа, які бездумно копіюють псевдоаристократичні манери поведінки. Основні вади представників цих двох прошарків — псевдовихованість, обмеженість, пихатість, лицемірство, грубість, скнарість, жадоба наживи.

     2.    Комедії, в яких порушуються проблеми сім'ї, шлюбу, негативні наслідки родинного виховання: «Сганарель* (1660), «Школа чоловіків» (1661), «Школа дружин» (1662), «Витівки Скапена» (1671). Основні об'єкти сатири в п'єсах цієї групи — чоловіки, дружини, молоді люди, які прагнуть вступити до шлюбу, та їхні вади — лицемірство, користолюбство, ревнощі, псевдопочуття, батьківський егоїзм, зневажливе ставлення до жінки.

     3.    Комедії, що зосереджуються на проблемах релігії, культури, освіти і тієї ролі, яку вони виконують у житті суспільства: «Тартюф» (1664—1669), «Вчені жінки» (1672), «Удавано хворий» (1673). Об'єктом сатиричного таврування тут виступають лікарі і представники церкви. Критикуються такі вади, як неосвіченість, псевдовченість, шарлатанство і позірне святенництво, жадібність, легковірність.

     Театр Мольєра давно вже здобув світове визнання. Як і Кальдерона, Мольєра часто порівнюють із Шекспіром, вважаючи його прямим спадкоємцем і продовжувачем шекспірівських традицій.

  Продовжуючи гуманістичні традиції, започатковані драматургією Шекспіра, Мольєр підносить комедійний жанр на якісно новий рівень художнього розвитку, наповнюючи його серйозною проблематикою, а подекуди й трагічним звучанням. Важливе значення комедії Мольєра полягає і в тому, що в легку розважальну тематику комедійного жанру він уводить мотиви гострої сатири, об'єктом якої чи не вперше в історії європейського театру (принаймні в такому широкому масштабі) стають представники не лише нижчих, як було до Мольера, а й найвищих, аристократичних прошарків суспільства. Відмовляючись від звичної для театру бароко та класицизму практики звернення до сюжетів віддалених історичних епох, Мольєр рішуче вводить до своїх п'єс реалії сучасної йому історичної епохи з її гострими, злободенними проблемами та суперечностями. Мольєрівський театр заклав міцні підвалини традицій, на які в подальшому опиратимуться і які продовжуватимуть драматурги різних країн світу.