Дівич-вечір та запросини
Весільні вінки
Напередодні весілля молодим виготовляли весільні
вінки. Цей обряд не всюди був однаковим. Наприклад, на Гуцульщині вінки
плели в хаті молодої, куди приходив по свій вінок молодий з дружбою.
На Бойківщині вінки зберігалися в коморі у
молодої до обряду посаду, коли молодим одягали їх на голову. В хаті
молодого виготовляли «весільне знамено», «прапір»: до гарно витесаного
древка прив'язували дві-три хустини, дзвіночок і зверху квітчали
барвінком.
На Гуцульщині древком прапора найчастіше був
топірець. Окрім плетення вінків, дівчата прибирали гільце і квітчали
коровай. Цією церемонією розпочиналося одне з найважливіших перед
шлюбних дійств — дівич-вечір, вінкоплетини, молодечий вечір.
Дівич-вечір, одягання вінків
 Важливим
структурним компонентом весільного обряду, з якого починалося власне
весілля, було дійство у домівках молодої і молодого - дівич-вечір,
вінкоплетини, гільце. У молодої такий вечір відзначався особливою
ліричністю, бо символізував її перехід не тільки у жіноцтво, а й в іншу
родину, розлуку з рідною домівкою, подругами. Молодіжний вечір
зафіксований на всій території України, але мав різні назви:
дівич-вечір, вечорниці, вінки, вінкоплетини, деревце, друщини і т.п.
На вінкоплетини дівчина запрошувала своїх подруг та всіх дівчат (малих і
великих) з вулиці, де жила, а то й з усього села. Також і тих молодиць,
які вміли майстерно плести вінки. Приносили барвінок, кольоровий папір
(в окремих селах по барвінок ходили до лісу разом із молодою), сідали
навколо столу плести вінок молодій.
Починали піснею:
А в городі зілля,
Зачинається весілля,
А хто його зачинає,
Хай добро у хаті має.
Коли зробили вже багато кольорових квіточок, то просили благословення сплести молодій вінок:
-Пане старосто, благословіть нашій Марусі вінок починати плести.
-Хай Бог благословить!
-І другий раз!
-Хай Бог благословить!
-І в третій раз!
-Хай Бог благословить!
Співали:
Благослови, Боже,
І отець, і мати
Молодій Марусі
Вінок зачинати.
Першу квітку і гілочки барвінку брав
староста, другу - батько, третю - мати, сплітали докупи, а тоді вже
плели вінок ті, хто вмів це добре робити. Молода вінка не плела, це
заборонялося традицією.
А вінку ж мій, вінку,
Хрещатий барвінку!
Не довго мені в тобі ходити.
Ще в суботу день цілий,
В неділю - тільки годинку,
А в понеділок вже зів'янеш.
Одягання вінків супроводжувалося
ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну
діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї (на Прикарпатті — на
застелене кожухом стільце). При цьому дружки співали: «Ой, дайте нам стільце, до стільця — гребінце, до гребінця кожуха, щоб сіла молодуха». Наречена сідала на стілець і брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком.
У цей час відбувалося частування дружок —
«запивання» дівування. Потім старша дружка (весільна мати) чіпляла
молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і
накривала їх рушником або посипала житом. Після цього молодих називали
«князем»та «княгинею», вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли
запрошувати рідню і сусідів на весілля.
Завивання гільця
Обряд приготування весільного гільця
здійснювався лише неодруженою молоддю: парубки їхали в ліс вибирати та
рубати дерево (з часом його замінила гілка); дівчата його «наряджали».
Цей обряд теж супроводжувався ритуальними піснями. Спочатку виконувались
твори, в яких закликали молодь вити гільце:
Летів горностай понад сад,
Пускав пір´ячко на весь сад;
А підіте, дружечки, ізбирайте,
Ганнусі гилячко звивайте.
Тут теж були свої заборони: весільне деревце ще називали дівуванням, тому його мали право прикрашати лише незаміжні дівчата:
Не йдіте, да молодиці, до нас гильце вити, —
Ми зов´ємо сами попід небесами
Да попід ґаночками,
З красними паняночками, з чорними Галочками.
Як і у випадку з короваєм, дружби закликались до бору по деревце:
До бору, дружечки, до бору,
Та рубайте сосну здорову.
Та несіть же її додому,
Та стаете її на столі,
Та на гранчасті перебирчасті скатерці.
Починаючи прикрашання весільного деревця, учасники обряду тричі просили благословення: «Благослови,
Боже! Благослови, Боже, і отець, і мати, своєму дитяті вильце звивати; і
другий раз у Божий час, благослови, Боже!.. І третій раз у Божий час,
благослови, Боже!»
Гильце прикрашали калиною, барвінком,
рутою, іншими магічними рослинами; шишками та горіхами, згодом —
стрічками; зробленими зірками та іншими паперовими прикрасами. Воно мало
те ж значення, що і дерево, про яке співається в колядках, чи весняне
«майське» деревце, чи купальське, у чому виявляється ґенетична єдність
усієї обрядовості.
Прикрашання весільного деревця супроводжувалось обрядовими піснями на зразок:
Ой у місті, місті бубни б´ють,
А в нашім домі гильце в´ють —
Із червоної калини,
Із хрещатого барвінку,
Із запашного васильку..
Як і коровай, гильце уособлювало саму
наречену, що теж наближає цю групу весільних обрядових пісень до
колядок, призначених для дівчини на виданні:
Просилася калинойка
Просилася Марисейка
З лужейка до дуброви:
Ой своего батейка:
— Бо юж мені докучают
— Дай мя, батейку, від себе,
Райски пташейкови;
Бо юж ти ся надокучали
Гилейку ми поламали,
Молодиї молодчикі;
Ягодойкі визубали.
Подвіройко ти здоптали,
Головойку зклопотали...
А завершивши наряджати гільце, старша дружка його підіймала, і при цьому співали: «Старша дружечка, старша всіх, А підняла гилечко вище всіх; Ой Палазю, серце, викупи своє гильце!»
Дружба гільце викуповував і всі присутні сідали
вечеряти. Гільце - це символ розквітлого молодого життя, символ дерева
життя, воно святе, як і коровай, має магічну силу приносити щастя,
відвертати зло, всяку зловорожу силу.
Вечеряючи, гості співали. Пісні були в основному невеселими, бо дівчина прощалася з дівоцтвом.
Дівчата, дівчата,
І я нині з вами,
Останню вечерю
Вечеряю з вами.
Останню вечерю
Останній разочок,
Бо більше не вийду
В вишневий садочок.
Бо більше не вийду
У сад зелененький, Бо
за мною вийде
Мій муж молоденький.
Готове деревце запихали в коровай, або
низ його запікали в тісто. На зв´язок весільних деревця й короваю
вказував О. Потебня, їх подібність виявляється, зокрема, у спільній
назві — рай:
Колесом, колесом вгору сонце йде;
А нашій Марусі рай ся в´є.
«Марусенько, дівонько, хто ж тобі той рай дав?»
«Дав мені Біг і батенько мій».
Обмін подарунками
Важливою складовою дівич-вечора був колись обмін
подарунками. Молодий з буярами приносив молодій чоботи і хустку, а
натомість одержував шлюбну сорочку. Чоботи наречена тут же взувала. «Як
перший чобіт взує з цукерками - веселою буде, як з грішми - заможною».
Весільний поїзд
Весільний поїзд становили головні дійові особи весільної обрядовості — з
боку молодого і з боку молодої. На перших етапах весілля ці групи
перебували у протиборстві, на заключних споріднювалися. Центральними
постатями весільного поїзда, навколо яких розгорталися всі обрядові дії,
були наречені. Групу нареченого представляли боярин, хорунжий, старший
сват, дружба, світилки, групу нареченої — старша дружка, брати. Всі вони
разом складали почет молодих, виконуючи ритуальні функції переважно на
перших етапах весілля: під час плетення вінків, завивання гільця,
запросин.
Запросини
 Наступним
етапом весільного обряду були запросини, які передбачали збір дружини
(весільного поїзда) та запрошення гостей. Запросини — проводили у
неділю зранку. У супроводі дружків молоді йдуть по оселях тих, кого
хотіли б бачити на своєму весіллі.
На весілля родину запрошували молода з дружками,
молодий з буярами. У суботу ранком дружки йшли до молодої з хлібом. їх
садили за стіл, давали сніданок. Мати одягала доні віночок з биндами:
«Щаслива будь, дочко, у весільному віночку», тримала ікону, а батько -
хліб. Молода кланялась батькам, цілувала їх у руку, а також ікону і
хліб.
Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Своєму дитяті
На село вирушати. (І так тричі)
Виряджаючи, мати кропила молоду свяченою водою й обсипала житом, жінки при цьому співали:
Мати дочку рядила,
Місяцем обгородила,
Зорею вперезала,
На село виряджала.
Дружки несли з собою повні хустки калачів і
роздавали тим, кого запрошували на весілля. Родичі швиденько розламували
калач і куштували - «щоб молоді не старілися». Хреще¬них батьків і
близьких родичів просили з калачем і хусткою. Запрошуючи на весілля,
обов'язково заходили до хати, щоб не казали люди: «Просили на дорозі,
щоб не були на порозі». Молода в хаті вклонялась, цілувала всіх і
говорила: «Просили мама, просили тато і я вас прошу на хліб, сіль і на
весілля». Якщо були в сім'ї дівчата, то запрошувались за дружок, а
хлопці - за буярів. Дружок біля молодої ставало все більше. Йдучи селом,
вони співали:
Ой що це за село,
Що в ньому весело?
ругом нього деревина,
Всередині цвіт-калина.
А в городі зілля -
Просимо на весілля.
По селі ми ходили (2)
На весілля просили
Старого й малого,
Ще й Бога святого.
На вулиці лунала весільна піснярі вибігали з хат діти й дорослі зі словами: «Молода йде! Молода йде!»
Ой, на горі жито,
А в долині просо,
Молода Марусенька
На весілля просить,
Вузькими вуличками
Зі своїми дружечками.
Коли смеркало, співали:
Світи, зірко, з неба,
Бо нам цього треба,
Бо завтра неділя -
Просимо на весілля.
Замітайте двори,
Застеляйте столи
Вишитими рушниками,
Бо йде молода з дружками.
Місяцю на ріженьку,
Світи нам доріженьку,
Щоб ми не зблудили,
Віночок не згубили.
Віночка з биндочками,
А молоду з дружечками.
І в кінці йшли просити на весілля молодого. Біля двору співали:
За городом м'ята,
На городі м'ята.
Ходили, питали,
Де молодого хата.
Виходила мати молодого з хлібом і просила до хати. В хаті дружки співали:
Добрий вечір тому,
Хто у цьому домі!
Старому й малому,
Богові святому.
Крапни, дощику, з неба,
Бо нам тебе треба,
На запашнеє зілля.
Просимо на весілля!
Молода клала на стіл калач, вклонялася батькам і
гостям: «Просили мама і тато та я прошу вас усіх з весілля на весілля.
Тата за тата, маму за маму, а Миколу за чоловіка не на рік, не на два, а
на цілий вік». Молоду з дружками садили за стіл вечеряти. Співали:
Ой були ми в свекрушечки, їли ми пампушечки,
Пили мед-горілку За Марусю-дівку.
Ой спасибі, свекрушечко,
За ґречну вечерю,
Що я в тебе вечеряла
З дружечками.
Що я в тебе вечеряла
З дружечками
То срібними, то мідними
Ложечками.
Як виходили з-за столу, жартуючи, співали:
Ой були ми в молодого,
Не давали нам нічого,
Не давали нам їсти,
Не сказали нам сісти.
Молоду з дружками завертали знову за стіл і пригощали. Додому поверталися з тими ж піснями, що співали по дорозі раніше.
Чекали, поки прийде молодий з буярами просити на весілля. Гості молодого на подвір'ї співали:
Тут з пави пір'я впало,
Тут наше військо стало,
Тут нашим коням паша,
Бо вже Маруся наша.
Всіх просили за стіл. Молодий і молода чіпляли
«квітку» на вершечок гільця. Молодий за стіл не сідав, а стояв збоку
мовчки. Теща вмовляла його випити чарку горілки і повечеряти. Після
вечері вся молодь, подякувавши весільним батькам, - молодій та молодому,
розходились по домівках.
Молода повинна бути пишно вбрана — у
національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками. Характерно, що
не годиться запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, а лише в
домівці майбутнього весільного гостя. У народі навіть глузливо кажуть
про такі випадки: «Просили по дорозі, щоб не були на порозі». І
це природно, адже шлюб і, відповідно, всі обряди та звичаї не терплять
поспіху — усе має бути обставлено урочисто та з гідністю.
|
